24 лютого 2026 року, у четверті роковини повномасштабної війни, в Одеському Культурний центр Union, відбувся регіональний захід до Національного дня молитви — день духовної єдності, спільної пам’яті, вдячності та віри.
Захід згуртував представників духовенства різних конфесій, військових, ветеранів, дипломатів, іноземних гостей, громадськість, представників органів державної влади та місцевого самоврядування.
У цей день священнослужителі піднесли молитви за Україну, за її захисників і захисниць, за полеглих Героїв, за суспільство, яке в умовах війни продовжує жити, боротися, підтримувати одне одного і не втрачати надії. Окремо лунали молитви за медиків, учителів, волонтерів, державних службовців та всіх, хто щодня тримає свій фронт і наближає нашу Перемогу.
До спільної молитви долучилися заступник начальника Одеської обласної військової адміністрації Андрій Неугодніков та начальник Одеської міської військової адміністрації Сергій Лисак, та Герой України, офіцер Нацгвардії Влад Стоцький «Вогонь», який разом з побратимами 67 діб вів бій в оточенні росіян.
Особливим моментом цього дня стало відкриття виставки «Три режими — один метод: релігія як мішень тоталітаризму», ініційованої Рада Церков і Релігійних Організацій Одещини, очільником якої є єпископ ординарій Дієцезія Одесько — Сімферопольська / Diecezja Odesko — Symferopolska РКЦ Станіслав Широкорадюк та підтриманої Веніамін Унгурян.
Для мене це дуже особиста й важлива робота, створена у співавторстві з кандидатом філософських наук, заслуженим працівником культури України Павло Козленко. Її тема, що поєднала нацизм — більшовизм-комунізм — та сучасний рашизм болісна, але надзвичайно важлива, бо вона не лише про минуле, а й про те, що триває і сьогодні — про переслідування, нищення, страх, тиск — і водночас про пам’ять, гідність і силу не мовчати.
Формуючи виставку, ми з Павлом почали з простого, але ключового твердження: храм — це не лише будівля. Це спільнота. Це місце, де люди вчаться довіряти одне одному, де народжується взаємодопомога, де звучить моральний голос — голос гідності. І саме тому будь-яка диктатура рано чи пізно приходить до святинь. Не тому, що боїться каменю чи купола — вона боїться вільної людини, яка має внутрішню опору і здатна сказати: «Ні».
Ця виставка показує, що нацизм, радянський комунізм ХХ століття та рашизм ХХІ століття відрізняються прапорами, гаслами, ідеологічним оформленням — але мають спільні методи.
По-перше, це терор і примус: тюрми, табори, поліцейський нагляд, переслідування «незручних» конфесій і духовних лідерів.
По-друге, це війна й експансія, виправдана міфами — «збирання земель», «історична місія», «відновлення величі».
По-третє, це дегуманізація: перетворення цілих груп на «ворогів», «недолюдей», «нацистів» — щоб зняти моральні бар’єри для насильства.
По-четверте, це монополія на правду: цензура, пропаганда, маніпуляція.
І, нарешті, те, що проходить через усі епохи: перетворення святині на об’єкт контролю — або на мішень для руйнування.
На стенді про радянську владу ми наголошували, що СРСР не просто «боровся з релігією» — він будував державний атеїзм як технологію підкорення. Закриття й руйнування храмів, перепрофілювання, «музеї атеїзму», конфіскації, репресії проти духовенства різних конфесій, дискримінація віруючих.
Усе це було спрямовано на те, щоб замінити віру — ідеологією держави, а живу громаду — керованою структурою. Для Одеси цей сюжет не абстрактний: ми нагадали конкретні втрати й конкретні адреси, які для міста є ранами пам’яті.
На стенді про нацизм ми наголосили на тому як працювала окупаційна логіка: на початку — «дозволити віру», щоб отримати лояльність і протиставити себе більшовизму. Далі — контроль, розкол, натравлення одних церковних структур на інші, щоб не виник єдиний моральний авторитет. А потім — терор проти тих, хто не погоджувався мовчати, хто допомагав людям, хто підтримував українське підпілля.
І окремо, трагічно й безкомпромісно: юдаїзм нацисти знищували фізично — разом із носіями віри, разом із громадами, разом із матеріальними слідами релігійного життя.
І нарешті стенд про сучасну росію. Тут ми прагнули показати те, що звучить як вирок: росія відтворює тоталітарні й геноцидні практики у війні проти України — і святині знову стають мішенню. Удар по храму, мечеті чи синагозі — це не лише руйнування стін. Це удар по культурній пам’яті, по праву на свободу совісті, по самій ідеї, що Україна — багатоголосна, вільна, європейська.
І ми, на жаль, бачимо наслідки: сотні релігійних споруд по всій країні пошкоджені або зруйновані. Ми бачимо переслідування духовенства на окупованих територіях. Ми бачимо, як святині стають частиною великого задуму — стирання ідентичності.
Але ця виставка — не тільки про темряву. Вона ще й про людську стійкість. Саме тому ми засіксувалил особливий блок «Одещина: віра під сиренами». Це фотосвідчення — не для того, щоб шокувати. А для того, щоб зафіксувати: навіть тоді, коли будівлі пошкоджені, життя громади триває. Люди моляться, служать, допомагають, рятують. Храм стає укриттям, пунктом підтримки, місцем, де тримається нормальність серед хаосу.
І тому у виставці, що відкрилась в Національний день молитви, ми також зафіксували важливу думку: молитва — це не втеча від реальності, а спосіб не втратити людяність, залишатися внутрішньо вільними — і вистояти.
Саме в цій духовній єдності — наша стійкість, наша гідність і наша віра в Перемогу України.
