Притча про невісту, яку певний цар у лісі вчинив вагітною
Притча увійшла до проповідей англійського проповідника Оддона з Cheriton (Kent), який коментував фрагмент Матеєвого Євангелія 6,24-33, що починається зі слів: «Ніхто не може двом панам служити». Час написання твору – 1218 рік. Ця притча має відповісти на цілком очевидне питання в контексті чернечого життя, яке провадили Франциск і його брати. Суть питання: «Хто годує братів?» Розповідь святого Бідачини укладена з елементів дворянської та лицарської літератури (ліс, невіста, король), виокремлює цілковито новий стиль євангельського питання; Бог зродив Чин і тому він є особливо зацікавлений в утриманні його, в забезпеченні всіх потреб своїх синів.
Брата Франциска запитали: «Хто годує братів своїх, бо всіх без вийнятку пригорнув?» Він відповів: «Один цар у лісі вчинив вагітною певну [невісту]; вона породила. Коли якийсь час годувала, прийшла до дверей царя, щоб свого сина надалі кормив. Коли це дійшло до відома царя, відповів: «Стільки нужденних і непотрібних у моїм палаці споживає страву, то справедливим буде, щоб мій син серед них годувався». Пояснюючи це, [Франциск] сказав, що це він є цією невістою, яку Господь своїм словом вчинив вагітною, який зродив духовних синів. Якщо Господь стільки несправедливих годує, не треба дивуватися, коли б серед них нагодував власних синів».
Промова на капітулі наметів
Промова св. Франциска є частиною збірки творів, що наприкінці ХІІІ ст. була знана як Verba sanсti patris Francisci. Середовище, в якому твір був опрацьований, – це безпосередні товариші святого Бідачини. Сама назва праці вказує на те, що промова відбувалася під час з’їзду братів, хоча це була значна подія, все ж встановити точну дату є проблематично. Можливо, був це 1222 рік, коли залишили опрацювання Першого Правила і тривали дискусії над опрацюванням Затвердженого Правила.
Серед чисельних промов Франциска ця є з цілою низкою присутніх в ній елементів, які дозволяють визнати її за автентичну. По-перше, тому що є словесна схожість і концептуальна спорідненість з фундаментальними темами християнського проекту Франциска. По-друге, центральна тема вказує на особливість і специфіку покликання св. Франциска. Заклик до via semplicitatis передає основну концепцію Францискового досвіду та вчення. Він вважає себе людиною простою, і тому дорога, яку йому вказав Господь, для братів теж повинна відзначатися простотою. Прийняття цієї дороги в очах світу є шаленством, та Франциск усією силою хоче бути вірним своєму покликанню і способові життя, який вказав йому сам Бог.
Твір загалом, а особливо центральна його частина, становлять одне з небагатьох докладних і вірогідних свідчень, що стосуються суперечок, які поділили Чин вже на початку двадцятих років. Суперечки ці точилися навколо організації та перспектив братів менших, їх ролі в Церкві і в суспільстві і мали небагато спільного з послабленням дисципліни у братерстві. Були ці суперечки дуже вагомі, адже йшлося про методи реалізації в цьому місці й часі Христового Правила. Мова Франциска зберігає дуже чіткий слід свідомості Христових вимог і тому є такою важливою.
1Коли блаженний Франциск був на генеральній капітулі, званій капітулою наметів, в Святої Марії Порцюнкулі, було там п’ять тисяч братів. 2Дуже багато братів мудрих і вчених звернулося до присутнього на капітулі пана кардинала, який згодом був папою Григорієм, щоб переконав блаженного Франциска, 3аби послухав порад згаданих вчених братів і дозволив, щоб іноді ним покерували. Представили теж устав св. Бенедикта, св. Августина і св. Бернарда, які докладно вчили, як впорядковано жити.
4Тоді святий Франциск, вислухавши зауваги кардинала на цю тему, взяв його за руку і привів його до братів, зібраних на капітулі, і так промовив до братів: «Брати мої, брати мої, Бог покликав мене на дорогу простоти і показав мені дорогу простоти. Не хочу, щоб ви пропонували мені якийсь інший устав – ані св. Августина, ані св. Бернарда, ані св. Бенедикта. 6Також Господь сказав мені, що хоче щоб я був одним новим маленьким в світі; і не хотів нас Бог вести іншою дорогою, ніж тими знаннями; але через ваші знання і мудрість Бог засоромить вас. 7Я ж покладаюся на жандармів[30] Господа, що через них, власне, покарає вас і чи хочете чи не хочете, повернетеся до вашого стану, до вашої ганьби» […].
Еґзеґеза (Пояснення) Єзекиїла 3,18
Через те, що зустріч св. Франциска з ченцем-домініканцем відбулася у Сієні, то, як твердять дослідники, є підстави вважати, що це було в квітні 1226 року. В історії Томи з Челяно, біографа святого Франциска, оповідання оповите атмосферою ідилії, покори та взаємної любові двох героїв. [31]
Поставлене домініканцем біблійне запитання засвідчує, що цей біблійний уривок з книги Єзекиїла мав неабияку популярність. Щоправда, розуміння цього біблійного вірша мало свою тривалу традицію, яку знав чернець Чину Проповідників і глибинно розумів сам святий Франциск.
Хоча святий асижанин ухилявся від коментування цього вірша, проте остаточно погодився пояснити його. Виявити і показати грішникові його гріх, до чого зобов’язує цей вірш з пророчої книги, має відбуватися згідно з поясненням святого, через заохоту до святості через особистий вибір святості, бо лише через «світло прикладу» і «мову поведінки», а не через «плід уст», виявляються чужі гріхи. Приклад – є першою і найкращою методою проповідництва, бо слуга Божий «не тільки грудьми має думати про те, що справедливе, але глядачів своїх має запрошувати раменом діл власних до високих речей».[32] Добре, богоугодне життя є заохотою до залишення гріха, наслідування Христа, самі ж слова Божі, без Євангельської життєвої постави, є малоефективні.
Коли він [тобто Франциск] перебував в Сієні, трапилося, що прийшов туди хтось з Чину Проповідників[33], муж одуховлений і доктор святого богослов’я. Під час відвідин блаженного Франциска, він сам, як і святий, насолоджувалися тривалою та дуже солодкою розмовою про слова Господні. Запитався його цей доктор про знане речення Єзекиїла: «Якщо не вкажеш безбожному його безбожності, зажадаю з твоєї руки його душу» (див. Єз. 33, 8-9). [Цей доктор] мовив: «Отче добрий, сам особисто знаю багатьох, про яких відомо, що перебувають в смертельному грісі, але не завжди вказую їм їхню безбожність. Чи зажадають їхніх душ з руки моєї?» Коли святий Франциск сказав йому, що є простим чоловіком, тому повинен у нього вчитися, ніж пояснювати речення з Письма, цей смиренний муж додав: «Брате, хоча від багатьох мудрих чув я пояснення цих слів, та охоче послухав би, як ти їх розумієш». Блаженний Франциск мовив до нього: «Якщо слово це повинно бути зрозумілим на загал, то я його розумію таким чином: слуга Божий повинен так внутрішньо палати життям і святістю, щоб світлом прикладу і мовою способу життя картав усіх безбожних. Таким чином, кажу, блиск його життя та пахощі його слави всім вкажуть їхню безбожність». Тому то муж цей, відходячи дуже збудованим, мовив товаришам блаженного Франциска: «Брати мої, богослов’я цього чоловіка, збудоване на чистоті та спогляданні, є орлом, що ширяє в небесах; наші ж знання повзають черевом по землі».
Досконалий послух
Святий Франциск усе бачить в світлі наслідування Христа, убогого і розп’ятого. Життя «під послухом» він розуміє як: найвищу форму відречення від будь-якої власності з любові до Ісуса Христа, вершину зовнішньої та внутрішньої убогості. Такий послух перевищує хіба мучеництво.
Промовистим і красивим в листі до цілого Чину є наказ святого, згідно з яким брати повинні піддатися послухові: «Тому що Господь наш Ісус Христос віддав своє життя, щоб не відхилитись від послуху свого Пресвятого Отця[34]». У листі ж до всіх вірних святий Бідачина пише: «Підкорив свою волю волі Отця […]. Воля Отця була така, щоб Син Його благословенний і славний […] пожертвував себе самого […] як жертва на престолі хреста»[35].
Тому францисканський послух йде далі, ніж вимагає цього класична монастирська дисципліна. Згідно з духом асижанина послух є відповіддю на заклик Святого Духа, з’єднаний з бажанням прийняти Божу волю. Брат Менший не є послушний лише з огляду на безпосередню вимогу наказу, але з огляду на те, щоб дати Христові свідчення любові через відречення від свого самолюбного «я». Св. Бонавентура назве цю духовну готовність – послухом з любові. Франциск завжди хотів мати безпосереднього настоятеля, якому хотів бути підданим, щоб не позбавляти себе заслуги, яка виникає з послуху[36].
Встановити конкретну дату цієї промови – проблематично. Можна, однак, з певністю помістити її появу в першу половину ХІІІ ст. Цінність змісту короткого навчання про досконалий послух полягає у вираженні Бідачиною постави відречення себе і власної волі, та виборі універсального підпорядкування себе самого, бо це становить основну складову реалізації Євангелія.[37]
Іншим разом Франциск, сидячи з друзями, зітхнувши так висловився: «На загал немає жодного ченця в цілому світі, який би був досконало послушний своєму настоятелю». Зворушені друзі сказали до нього: «Скажи нам, отче, що це є досконалий і найвищий послух?» А цей, описуючи послух, взявши за приклад трупа, відрік: «Візьми мертве тіло і поклади, де тобі подобається. Побачиш, що, рухаючись, не чинить опору, покладене не буде нарікати, покинуте не відповість криком. Якщо його посадити на троні, не вверх, але вниз, буде споглядати; якщо прикриється багряницею, то вдвічі більш блідим буде». І мовить: «Той правдиво є послушний, хто: не вникає чому його переносять, не турбується, де буде поселений, не наполягає, щоб його переносили. Піднесений до уряду надалі є смиренний, чим більше отримує почестей, тим більше вважає себе за негідного». Іншим разом, мовлячи про це, окреслив [послух] властиво як дозвіл, отриманий внаслідок прохання, натомість святим послухом назвав цей накладений згори, а не той, що виникає з прохання. Одне і друге вважав добрим, але друге безпечнішим. Натомість вірив, що найвищим [послухом] є той, в якому не мають участі ні тіло, ні кров, а через який треба йти «за Божим натхненням до іновірців» – чи то з огляду на користь ближнім, чи це прагнення мучеництва. Вважав, що прагнення до такого [послуху] є особливо приємне Богові.
Досконала радість
Брати «нехай стережуться, щоб своїм зовнішнім виглядом не створювали враження сумних і набундючених лицемірів, але нехай будуть радісними в Господі (пор. Фил. 4,4) і лагідними, і доброзичливими»[38].
Франциск був радісним святим. Та радість витікала з його незалежності від речей, з його убогості, з позбавлення себе будь-якої власності, крім Бога. Секрет правдивої радості в досвіді асижанина криється не в речах, але в такому стані душі перед Богом, де все Ним дане приймається з вдячністю і любов’ю. Та правдива радість, доведена до досконалості, зводиться до тріумфу любові й вірності Ісусові Христові, через витривале несіння хреста ради Нього, тобто прийняття терпінь і витривалість під час страждань. Плодом терпінь, прийнятих з любов’ю до Христа і пережитих у дусі смиренності, є – духова радість. З того випливає, що радість християнська не лише не заперечує терпінь, але і живиться ними.[39] Незвичайно вагомим є факт, що для духовності Братів Менших важливішим від великих, надприродніх дарів, є вміння терпіти й терпеливо зносити кривду, особливо тоді, коли відчувається відкинення та неприйняття своїми ближніми.[40]
Оповідання брата Леонарда про слово святого Бідачини на тему правдивої радості є автентичним відображенням Францискової духовності. Це слово, подане в такій формі, походить з XIV ст. і те, що сам святий Франциск каже в ньому: «Брате Льве, пиши», вказує, що воно було справді записане і пропаговане у Чині Братів Менших.
1Він же [тобто брат Леонард] розповів, що одного дня блаженний Франциск будучи у Святої Марії, прикликав брата Льва і сказав: «Брате Льве, пиши»! 2-3Він відказав: «Ось я готовий». «Напиши, – каже, – що це є правдива радість». 4Приходить посланець і голосить, що всі вчені Парижа вступили до Чину, напиши, що це не є правдива радість. 5Схоже всі церковні достойники з протилежної сторони Альп, архиєпископи і єпископи, так само і король Франції і король Англії. Напиши – це не є правдива радість. 6Коли б брати мої пішли до іновірців і навернули їх на віру, також і я маю аж таку велику ласку від Бога, що оздоровляю хворих і чиню багато чудес, кажу тобі, що в тому всьому не має правдивої радості. Але що то є правдива радість? 8Повертаюсь з Перуджії і прибуваю сюди пізно вночі, а скрізь болото, зимова пора і аж так морозно, що на ометах туніки застигають соплі холодного льоду і неустанно ранять ноги, що кров витікає з таких ран. 9І цілий заболочений серед холоду і льоду приходжу до дверей, а коли після довгого стукоту і кличу приходить брат і питає: «Ким ти є?», то я відповідаю: «Брат Франциск». 10А цей же мовить: «Геть; це не є відповідна пора для подорожування; не ввійдеш». 11І коли я знову наполягаю, скажімо, він відповість: «Геть звідси, ти є якимсь простачком і ідіотом, і чужинцем, не підходиш нам, нас є багато і ми не такі, щоб ще тебе потребувати». 12А я надалі стою під дверима і благаю: «На милість Божу, пригорніть мене на цю ніч». 13А цей так відрече: «Не зроблю того. Йди до хрестоносців і проси там». 14Кажу тобі, якщо збережу терпеливість і не роздратуюсь, то в цьому є правдива радість і правдива чеснота і спасіння душі.
Ніколи не був я злодієм
Цей уривок входить до групи оповідань зібраних в так званих Verba Sancti Francisci (Слова святого Франциска).
Для зрозуміння цього речення треба взяти до уваги стиль життя святого Бідачини. Праця і лише після неї збирання милостині належали до щоденності життя першої групи Братів Менших. Тут очевидною стає цінність випрошеної милостині, бо походить вона з праці. Святий Франциск був свідомим того, що милостиня, тобто «стіл Господній», є власністю і привілеєм усіх убогих, головно тому, що сам Господь Ісус Христос жив з милостині. Вона є свята і не можна нею надуживати.
Блаженний Франциск часто цитував ці слова: «Ніколи не був я злодієм, це означає, що з милостині, яка є маєтком убогих, я менше приймав, аніж мені треба було, щоб інших убогих не позбавляти їх частки, бо супротивна поведінка була б крадіжкою».
https://www.ofmbizant.com.ua/pro-chyn/1-chyn/tvory-sviatoho-frantsyska